Як позбутись звички відкладати себе на потім?
Це питання задала мені людина в особистій переписці. І, оскільки питання актуальне і не таке вже й просте, я вирішила написати про це.
Отже, ключове слово в цьому запитанні – ЗВИЧКА.
Звички позбутись ой як непросто, особливо коли вона з роками перетворюється на спосіб життя людини. Виходить, що змінити звички глобально означає змінити себе.
Але є явні *видимі* шкідливі звички, – такі як, наприклад, тютюнопаління, зловживання алкоголем, нічне під’їдання, постійний скролінг соцмереж та ін.
А є неявні шкідливі звички, яких одразу й не ідентифікуєш.
Одна з таких і є звичка відкладати себе, свої потреби та інтереси на потім. Ці звички є глибокими, тобто їх причина може знаходитись глибоко в несвідомому.
Ми як особистості формуємось не самі по собі. На нас з самого народження впливає батьківська сім’я, культура, суспільство вцілому. Дитина росте і всмоктує як губка способи поведінки, моральні норми (або їх відсутність) тощо.
Ці способи, звички поведінки ми називаємо моделями поведінки.
Отож, вони передаються з покоління в покоління і з часом можуть ставати частиною підростаючої особистості, навіть якщо її природа інша.
Наприклад, якщо ми принципово не погоджуємось з маминою чи з батьковою життєвою позицією, ми все одно часто можемо за собою помічати схожу з ними поведінку.
Хочемо ми того, чи ні, приємно нам це, чи ні, але це факт. Особливо в стресових ситуаціях в нас запускається прошліфована поколіннями модель поведінки, яка записана на підкорці. Такий шаблон вмикається в будь якій незрозумілій ситуації, коли немає ні часу, ні ресурсу, ні можливості осмислити реальність.
То ж як позбутись звички відкладати себе на потім?
На психологічних консультаціях ми (психологи) не даємо інструкцій.
Ми йдемо в розкриття глибинних причин такої звички, несвідомих вигод, а також в поступове самоусвідомлення та розділення “моє-не моє” , “природне-чужорідне”, “корисне-шкідливе” і т.д.
Отже, як раніше було написано, однією з причин такої поведінки є спостереження за найближчими людьми, які беруть безпосередню участь у вихованні дитини, та присвоєння суспільних ролей бажаної чи небажаної поведінки.
Не зважаючи на те, що в різних поколінь думка про добре-погано може бути різна, вплив їх на нащадків зберігається досить довго.
Наприклад, моє покоління 35-45 років виховувалось на суспільному наративі, що піклування про себе та свої інтереси – ознака егоїзму і якось прямо чи опосередковано осуджувалось. Тобто турбота про себе була так чи інакше приправлена соусом почуття провини чи навіть сорому, або принаймні цю турботу потрібно було чимось виправдовувати (типу поганим самопочуттям) або ж заслуговувати.
Стримування своїх потреб було так званим мейнстрімом і вважалось похвальним.
І ось ми, дорослі свідомі люди, знаємо теоретично і навіть практично, що це не зовсім так, але на несвідомому рівні звичка догоджати, хотіти бути добренькими, щоб всім подобатись, викладатись, заслуговувати, боятись відмовити (і багато чого іншого) часто-густо, як у тому мемі сюрпрайз-сюрпрайз, виринає в найнезручніший момент, або й у практично кожен момент життя.
І чи полегшує воно нам життя? Ні!
Бо кожне стримування чи відкладання накопичується і вилазить боком у формі емоційних зривів, соматичних проявів, депресії, самоушкоджуючої поведінки та ін.
А чи полегшує життя іншим? Теж ні (хоч і подумалось, що так)!
І, щоб пояснити, чому ні, ми перейдемо до всім відомого трикутника Карпмана (нападник, жертва, рятівник).
Людина, яка відкладає себе на потім – це найшвидше жертва. Хоч може бути й рятівником, але про це згодом.
Отож, в цьому трикутнику жертва вся така жертва, але влади має найбільше. А все чому? Тому що жертва рано чи пізно виставить вам рахунок за свої жертви (тафтологія), які ви, звичайно ж, не просили, але ж кого це хвилює? Так-так, це маніпуляція чистої води, але знову ж таки: кого це хвилює.
І, повірте, ви будете змушені платити по рахунках, бо на стороні жертви буде правда (очевидна). Звичайно, жертві це вигідно. І усвідомлює вона це, чи ні, але жертва вже ніяка не жертва, а нападник. Жертвою тепер цілком можете стати ви.
Хочу уточнити, що мова йде саме про маніпулятивні стосунки, а не про прямий напад на жертву. Цілий окремий розділ психології – віктимологія – займається цими питаннями.
Гаразд, а що ж щодо рятівника?
Рятівник не буде вам виставляти рахунків, бо рятувати інших – це така собі потреба (реалізація) цієї людини.
Також, дбаючи про інших людей, рятівник може заслуговувати сам у себе дозвіл на задоволення своїх потреб та бажань без почуття провини чи сорому.
Але часто рятівник просто виснажується та вигорає, а сказати прямо не може. Тому відштовхує від себе тих, хто за звичкою просить в них допомоги. І тоді розгортається досить неприємна ситуація для обох сторін. Образа, нерозуміння, злість, претензії та інші почуття змушують рятівника переходити у роль нападника.
Проте центральною проблематикою тут є стосунки людини не з іншими людьми, а з самою собою. Це, власне, і є тим коренем, до якого ми добираємось з клієнтом в психотерапевтичному процесі. Тобто ми розглядаємо не лише моделі поведінки, ролі, вигоди, заслуговування, а йдемо глибше у стосунки з найважливішою і найближчою людиною – з собою.
Недавно я спитала у своєї клієнтки: “Як ти думаєш, що таке щастя?” Дівчина відповіла, що це дуже складне запитання.
Так, можливо не так просто це щастя досягти чи відчути, але насправді тут все просто. Людина відчуває себе щасливою, коли усі важливі для неї сфери життя врівноважені між собою, гармонійно збалансовані. Тобто немає значних перекосів, дефіцитів чи завалів.
Звичайно, бувають періоди в житті, коли трапляються такі ситуації і тут вже залежить від людини, що вона з цим робитиме: вирішить залишатись в цьому, чи все ж шукатиме способи допомогти собі поступово згармонізувати свою життєву картину.
І тут навіть не питання: як це зробити.
Бо дуже часто люди, які задають питання: “Що робити”, дуже часто не збираються нічого робити. Навіть якщо дати чітку інструкцію.
Але давати інструкцію – це про неповагу до особистості клієнта, до його (її) історії. Інструкція чи рецепт – це поверхневий та безликий підхід до багатогранної особистості та її внутрішнього світу.
Особистість – це дуже складне творіння і ми всі різні, тому питання, накшталт “як позбутись звички відкладати себе на потім” чи “що робити”, розглядається тоді, коли пропрацьовані особисті глибини.
В цьому дописі я б рекомендувала почати з того, щоб прописати для себе сфери життя, які є значущими саме для вас. Поміркуйте також над тим, які сфери вам би хотілось підсилити, чи додати.
І коли ви просто побачите цю картину, вже буде дуже зрозуміло:
• що відбувається в вашому житті,
• куди йде перекос,
• яка причина цього перекосу,
• яка його історія,
• і лише тоді: які є способи з цим впоратись.
Деякі речі я вище прописала, але знову ж таки, ситуація в кожного індивідуальна.
На закінчення скажу, що єдина людина, яка буде з вами від народження і до смерті – це ви самі.
Тому будувати гармонійні стосунки з собою життєво необхідно для кожної людини, незалежно від того любите ви себе, чи ні; задоволені собою, чи ні.
Та людина, яку ви бачите щоранку в дзеркалі, точно заслуговує на це.
Юлія Дожджанюк
Психолог. Психотерапевт
