Коли ми йшли на Землю, то йшли якраз проявлятись, але щось пішло не так і ми замість того почали боятись життя, соромитись себе, відчувати провину за іншість і неформат і за те, що ми взагалі є. Звичайно, більшість цього всього недоступне до свідомості, але вправно нами керує. Навіть та людина, яка вважає, що вона якраз проявляється, – часто займається самообманом, адже не йде у відкрите море, щоб не втратити з виду берегів, залишаючись по суті там же ж, де й була.
Люди з великим потенціалом щось трохи досягли, щось трохи сказали, зробили, змінили – та й досить з них. Є тут ліміт прояву, за який людина вже не зайде, бо вже занадто.
Це, до речі, ще варіант більш-менш конструктивний.
А скільки людей хочуть щось, мріють про щось, планують щось, але зробити бодай маленький крок не наважуються. Причому вже й втрачати людині часом нема що. І жити по-старому нестерпно. І все людина розуміє і усвідомлює. Але ні. Не йде. Не робить. Не проявляється. Часом задихається від страху: “А що про мене подумають?”, “А що, як не получиться?”, “Я не потягну”, “Ніхто до мене не звернеться”.
Парадокс в тому, що коли ми ніяк не впливаємо на простір, ніяк не проявляємось – ми в переносному (поки що) значенні мертві. Людина ніби є, а ніби й нема. Особисто для мене це якось моторошно. Тобто проявлятись, грубо кажучи, страшніше, ніж померти. Звісно, цьому є різні причини:
небажана дитина;
батьки вже вирішили за дитину, яка вона має бути;
осуд з боку людей за якись нестандартний прояв;
насмішки і залякування;
нав’язування вини дитині за проблеми в сім’ї (такий жестяк теж є, не сумнівайтесь)…
І багато-багато іншого, що ні словами сказати, ні пером описати.
А от результат часто схожий:
ВІДЧУТТЯ ПРОВИНИ ЗА ТЕ, ЩО Я ІСНУЮ.
Ні, це не перебільшення.
В результаті людина:
1. Намагається бути якомога менш помітною, безініціативна, нічого не хоче, часто влітає в хімічні залежності.
2. Починає підлаштовуватись під соціально прийнятний образ, щоб люди думали про них добре, часто порушують свою волю. Про таких людей ВСІ говорять, що вони дуже добрі і хороші, ніколи не відмовлять і завжди допоможуть. А чому? Правильно. Бо вони краще порушать свою волю і зроблять все, щоб не бути поганими в очах інших. Вони, до речі, часто хворіють. Або часто зриваються на рідних.
3. Живе не своє життя. Не зі СВОЇМИ людьми спілкується. Не СВОЇ цінності сповідує. Не СВОЇ думки думає. Навіть не СВОЇ інтереси відстоює.
Така людина може бути дуже переконлива в якихось судженнях, але всередині якось пусто. Нема там життя.
4. Сама починає осуджувати вискочок і себе, якщо посміла “вийти за рамки правильного”. А чому? Бо так!
І тут ще є 2 варіанти: вона або проклинає тих, хто має більше за неї на старті. Або сама ж часто соромиться, що має більше за інших, приховує, обманює.
Хоч завжди є причина, що людина має більше. І якщо ця причина не усвідомлена, – це не означає, що її немає.
5. Вважає, що недостойна щастя, успіху, грошей… одним словом: хорошого життя і несвідомо блокує собі розвиток та масштабування. Ці люди часто звертаються до різних спеціалістів, багато працюють над собою, але роками танцюють навколо цієї провини за те, що вони взагалі є.
Коли я зупиняю їх монолог і кажу: “Глянь сюди, будь ласка, ось що насправді відбувається”.
Потрібно трохи часу, щоб усвідомити глибину цієї проблеми. Але ефект від цього дуже зцілюючий.
Раптом проявляється весь абсурд оцього страху бути собою. Приходить усвідомлення того, що те, заради чого ми відмовляємось від себе, від того, щоб проявлятись, жити, світити, творити – це ніщо інше, як… ніщо.
Так, звичайно, коли ми проявляємось, ми можемо викликати на себе і негативні реакції.
Так, коли ми не проявляємось – менше шансів, що ми помилимось, що нас осудять.
І так, проявлятись – це ризик, це відповідальність, це інколи незвідана територія, де можна спіткнутись, впасти і вдаритись.
Але хіба ж не страшно не усвідомлювати себе і ніби-то жити життя, але бути вже давно мертвими?
Тут вже кожен вирішить за себе.
В природі, до речі, є такий захисний механізм, як прикинутись мертвими. От в людей теж таке є.
Сподіваюсь мені вдалось внятно заземлити те, що часом мені відкривається. Таким чином я проявляюсь теж. Це не завжди легко, але насправді значно легше, аніж не бути собою, бути не собою, або просто не бути.
(с) Юлія Дожджанюк
