Існують сімейні системи, які роками, десятками років програють один і той же сценарій.
В цьому сценарії чітко розприділені ролі, є “винуватці”, “праві” й “не праві”, “успішні” і “невдахи” і т.д. Також є якась історія, чи якась правда, в яку вірить хтось із партнерів, або обидва з них мають цю правду, як опору. Ця опора рятує в конфліктних (або в будь-яких непонятних) ситуаціях як найпереконливіший аргумент.
Буває так, що ці сценарії такі проїжджені, що діти, які вже встигли вирости, закатують очі, коли спектакль починається ЗНОВУ!
В таких стосунках хтось завжди дуже нещастий, недооцінений і жертвенний. Але зі стосунків чомусь не йде. “Ну бо діти”. “Може щось (само) зміниться”. “То гріх”. “Така моя доля”.
Знаєте, такі стосунки завжди колись починаються. І я в роботі часто бачу, як зароджуються такі ролі в новій сім’ї, як вони розгортаються, підкріплюються і буквально за рік цвітуть буйним цвітом і мають потенціал на 3-4 десятки років (поки хтось когось “зі світу не зживе”).
Благо, що людина в терапії і має сміливість дивитись правді в очі.
Правда, щоправда, різна. Але є 2 речі, які можна сміливо означити.
1. Всі ми вихідці з дитинства. Саме в дитинстві ми спостерігаємо за стосунками батьків чи інших значущих людей і це виступає моделлю взаємодії зі своїми партнерами.
Навіть деструктивні моделі є взірцями, розуміємо ми це чи ні. Так влаштована психіка. Легше йти по протореному шляху, ніж протоптувати свою стежку.
Навіть якщо ми протестуємо проти батьківської моделі, несвідомо ми будемо до неї схильні. Тобто в якихось кризових обставинах поведінка швидше за все стане реактивною, аніж усвідомленою. В стресах немає часу на усвідомленість, тому включається модель, яку ми спостерігали з дитинства. На психотерапевтичних сесіях робота спрямована на розвиток усвідомленості, а не на підтримку реактивності.
І на практиці ці усвідомлення звучать так: “Дивно, але приблизно так робила моя мама”.
2. Якщо “нещасливі” стосунки тривають роками, то комусь з партнерів це вигідно (часто обом). Річ йде про самоствердження чи про підкріплення якогось образу себе, чи про задоволення потреб, які не завжди знаходяться в межах свідомості. Не те, щоб це дуже глибоко ховалось. Ні. Скоріше, саме в ту сторону люди не дивились. Але факт залишається фактом. Ті люди, які жили разом в скандалах “заради дітей”, продовжують жити разом і тоді, коли діти виросли і повтікали. Тобто основна легалізована мотивація стосунків вмерла, а самі стосунки вижили. Хтось себе явно обманює.
В терапії ці самообмани в результаті проявляються, як і справжні мотиви і різні причини саме таких стосунків.
‼️ І, що є дуже і дуже важливим, людина виходить зі стану безпорадної жертви, адже врешті розуміє, що це її вибір, – перебувати саме в такому сценарії стосунків. Ось в такій дорослій позиції можна йти в глибину і розбирати причини, мотиви, почуття, скриті свідомі та несвідомі вигоди і ще багато процесів, про які, напевно, говорити не етично поза сесіями.
До чого я веду? Працювати з собою нелегко і не завжди приємно. Точно є ризик зустрітись зі своїми різними частинами і проявами. Але без цього складно стати цілісними, чи такими, які не реагують реактивно, а обирають, чи шукають свої варіанти. Так, нелегко, інколи ризиковано, часто це довгий процес. І це нормально.
Нормально пізнавати себе і розвивати себе, взрощувати себе і допомагати собі. Нормально робити вибір.
Бо тоді людина стає собою, а не лише виконує роль в сценарії, який був написаний кимось іншим.
Юлія Дожджанюк
