Прагнення людей бути ІДЕАЛЬНИМИ виникає внаслідок бажання бути ближчими до когось. В корені насамперед тут йдеться про дитину, яка на початку свого життя дуже потребує фізичної та емоційної близькості з мамою, адже саме мама найчастіше є запорукою добробуту дитини.
“Якщо я буду ідеальною, то мама буде мене любити і про мене піклуватись”.
Але є одне але.
Любов батьків до дитини зумовлена їх здатністю до любові, а не ідеальністю дитини!
Можна, звичайно, припустити, що мамі (татові) любити ідеальну дитину легше, аніж незручну і неідеальну. Так, але ж тоді це означає, що мама будує відносини не з дитиною, а з якоюсь абстракцією, з образом. Така мама любить свою фантазію про дитину, а реальну дитину любить частково, по мірі наближеності до її ідеалу.
Тут немає стосунків. Тут є оцінка.
Проблема в тому, що в дітей ще немає внутрішніх критеріїв, за якими вони якось можуть себе оцінити. Ці критерії лише зовнішні (батьківські).
Це поняття називається ЗОВНІШНЬОЮ РЕФЛЕКСІЄЮ.
Видумані критерії хорошої (ідеальної) дочки, мами, дружини, жінки чи ідеального тіла, по перше, не мають нічого спільного ні з особливостями нервової системи людини, ні з її бажаннями, ні з її індивідуальністю.
А, по-друге, вони часто взаємозаперечні не лише в різних людей, але й всередині однієї людини.
Наприклад, несвідоме послання від мами до дочки “будь, як мама” може поєднуватись з “не будь, як мама” (якщо щось мамі в ній самій не влаштовує чи не приймається). Це є причиною глобальних внутрішніх конфліктів дочки і часто цей конфлікт не те, що не висловлюється, а навіть не ідентифікується вже дорослою дочкою.
Звичайно, вихід з цього конфлікту здається очевидним: будь як ти, пізнавай себе, будь собою *а не як мама чи не як мама*, але цьому передує глибока і часто тривала робота з психологом.
Та зовнішня рефлексія лише батьками не обмежується. Далі ми тягнемо з суспільства ці критерії і мучимо себе ними.
В результаті виходить ситуація як з жарту: “Краще зробити ідеально, але ніколи, ніж неідеально, але зараз”.
Поняття ідеальності – це завжди про якісь критерії. Це інструкція “яка я мала (мав) би бути”.
Вона обмежуюча і неповоротка. І, звісно, вона є причиною напруження, тривожності та невпевненості.
І людина знову ж таки має пройти довгий шлях, щоб могти відмежовуватись від зовнішніх “шумів” і вчитись жити себе, творчо пристосовуватись до житєвих ситуацій, до моменту тут і зараз.
Ці всі слова про ПРИСУТНІСТЬ себе в своєму житті.
Реальної чи реального себе.
І врешті людина поступово вчиться формувати оцю внутрішню рефлексію з опорою на себе, свої потреби, бажання, інтереси, відчуття та ін.
Така присутність починає звільняти людину від травматичного порівняння себе з іншими, “кращими” людьми, бо з’являється розуміння і прийняття своїх особливостей та своєї унікальності. І найголовніше з’являється бажання бути, а не доказувати, заслуговувати чи здаватись якоюсь (якимось).
І це не про те, що людина не має прагнути бути кращою. Таке прагнення дуже навіть корисне, але при умові, що це поняття автореферентне, тобто засноване на власному досвіді, а не натягнуте ззовні.
І останнє. На мою думку, ні щастя, ні любов, ні прийняття жодним чином не пов’язані з ідеальністю. А от з індивідуальністю дуже.
Погоджуєтесь?