Людина, яка себе знецінює, власноруч закриває перед собою двері.
Крім того, вона неусвідомлено робить так, що простір навколо неї тільки підтверджує і без того невисоку думку про себе.
Далі вона носить в своєму енергетичному полі інформацію про те, що з нею можна поводитись знецінююче (адже вона так сама з собою робить). Оточуючі чомусь починають нехтувати нею, стають жорстокі… І замість того, щоб взяти себе в руки і сказати: стоп, я не заслуговую такого, людина робить висновок, що всі (або переважна більшість) навколо погані або ж погана вона. І тоді стається найгірше: людина починає карати себе іншими людьми. Чи усвідомлює вона це? Ні! Вона ще більше утверджується в попередньому висновку: “Люди погані!”
Людина, яка себе знецінює, – знецінює й інших. Привід або знаходиться (ніхто ж не ідеальний), або додумується.
Але це відбувається не одразу.
Спочатку буде ідеалізація, аж прямо до надання йому чи їй возвишених рис характеру (“Ця людина не така, як усі”). Це робиться для того, щоб перенести якусь частину відповідальності за своє життя з себе на іншого “більш хорошого, успішного і мудрого”. І горе тій заідеалізованій людині, якщо вона на це поведеться. Тому що летіти з високого престолу в глибоку яму знецінення і там приземлятись оооой як боляче!
Колись й мені прилетіло звільнення від тягаря святості: “А я думала, що ви хороша”
До речі, качелі “хороша/погана” по відношенню до себе та до інших без золотої серединки – це риса людей, які не вірять в свою цінність.
Людина, яка себе знецінює, буде залежна від думки інших. Також від результату своєї роботи. Це означає, що хронічна тривога їй забезпечена. Вона вимагатиме від себе результатів ще і ще, але це все летітиме в провалля , яке ніколи не заповниться ні успіхами, ні оваціями, ні грішми. Завжди цього буде замало.
Людина, яка себе знецінює, сумнівається в собі та в інших, придирається до себе й до інших, не поважає себе та інших. Цим самим перекриваючи Вс-Вишньому можливість допомогти їй.
Знаєте, часто каяття асоціюється з тим, що людина комусь зробила щось і просить прощення.
А як щодо себе? Чи можливе розкаяння в тому, що так в себе не вірили, так зраджували собі, так шкодили собі і карали себе….
Не просто можливе, а потрібне.
Але коли вже розкаялись, то вже не робіть так з собою.
Колись (роки 4 тому) я написала Маніфест Душі. Це ті слова, які мені було продиктовано з небесної канцелярії тоді, коли я ще не була майстром, не була цілителем і наставником. Я толком не розуміла значень цих слів. Але зараз готова їх тут написати.
“Светлые и могучие силы ведут меня на моем Пути. Ибо я есть Душа! Я есть изначальная и неопровержимая ценность. И предназначение моё – передавать это знание тем, кто ищет его, нуждается в нём и готов принять в своё сердце”.
Отже якщо ти готова (ий) прийняти в своє серце мої слова, я скажу ще раз.
ТИ є першочергова і беззаперечна цінність!
І це не потребує жодних доказів
Приймаючи це, ти з легкістю зможеш бути корисною цим для себе і для світу.
Якщо ж ти обираєш шлях знецінення себе – я поважаю твій вибір і бажаю терпіння і сил для щоденної боротьби з собою та з усім світом.
Автор: Юлія Дожджанюк.
